Нетлінна пам’ять про героїв
Мов паморозь на скронях - сивина.
І погляд затуманений сльозою.
Я знаю, батьку, то війна, війна!
Іде скрізь роки слідом за тобою.
А з нею пам’ять…
Пам’ять. Історія. Війна. Подвиг. Поняття, яких об’єднує героїчне минуле, яке живе в серцях і помислах сучасників.
Хто може стати героєм? Якими рисами характеру має бути наділена та людина, яка зробила крок у безсмертя – зробила подвиг і золотими словами закарбувала своє ім’я на сторінках історії?
Ні з чим не можна порівняти великий подвиг українського народу під час Другої Світової війни 1941-1945 років. Скільки людей загинуло під час тієї війни!.. Вони це робили, щоб інші змогли дійти до Перемоги.
В рядах цих героїчних людей боровся за наше щасливе майбутнє і чкаловець Канюка Іван Григорович. Ще тоді, зовсім юний сільський хлопець був мобілізований до лав армії у військову частину, що визволяла село. І відразу на передову. Як і тисячі інших юних хлопців він був направлений на Дніпро, де були могутні німецькі укріплення. Важко описати почуття юнака, який вперше прийняв бій проти «лютого звіра». В першому ж бою Івана Григоровича було поранено. Гаряча кров розливалась по тілу червоною рікою, пекла і паморочила голову. Госпіталь у Пришибі. Півтора місяця «відпочинку». Після одужання Івана Григоровича направили на Сиваш у школу молодих командирів. Після навчання велика фронтова сім’я 263-ої сиваської дивізії, що рухалась з боями на Крим, радо прийняла Івана в свої товариські фронтові обійми. Сиваш фашисти добре укріпили, та й природні умови тому сприяли. Тяжкими боями форсували Сиваш. Міст німецькі літаки бомбили і вдень і вночі. Довелося іти вбрід через Сиваш. Ноги грузли у муляці, вода доходила до пояса і вище, а на собі несли зброю та боєприпаси. Падали вбиті, поранені, їх зараз же поглинала вода, засмоктувала багнюка. Вода була солона і червона від людської крові.
Коли було прорвано оборону Сиваша, погнали ворога далі. 8 березня 1944 року під натиском мужніх і відважних солдатів були визволені Сімферополь, Бахчисарай. А далі бої за Севастополь. Особливо міцні оборонні споруди звели фашисти на Сахарній Головці і Сапун-горі. При їх штурмі полягла майже вся 263 дивізія.
Для штурмування Севастополя було створено штурмовий загін дивізій під командуванням капітана Подольцева Івана Григоровича. В цей розвідувальний загін був відібраний і наш земляк Канюка Іван Григорович. Усі бійці були молоді, мужні.
Штурмовому загону був наданий наказ: «Увірватися з боєм на околицю Севастополя, захопити залізничну станцію і встановити прапор на будівлі вокзалу». Незважаючи на шалений опір ворога, бійці з боєм відкинули фашистів і були вже на околиці міста. Вокзал був зовсім поряд. Було видно, як серед розбитих вагонів бігали німці, вони вели потужний вогонь із кулеметів та автоматів. Вибити їх було дуже важко. Із району Панорами постійно, без перерви посилали снаряди із гармат. Проходив час, а ворог не здавався. Падали вбиті фашисти, несли втрати і розвідники. І ось настала вирішальна хвилина. Піднявшись на весь зріст, капітан Подольцев з автоматом над головою, намагаючись пересилити грім бою, прокричав: «Комсомольці, за мною!» Він швидко біг по крутому схилу. Всі знали, якщо зупиняться на досягнутому рубежі, то це буде надовго. Ворог надто сильний. Треба бігти уперед, тиснути, щоб фашисти залишили позиції. І комсомольці розвідроти мужньо крок за кроком просувалися вперед.
Гвардії сержанту Канюці Івану Григоровичу було дано наказ встановити червоний прапор на будівлі вокзалу. Важко збираючись по водостічній трубі, він вибрався на дах напівзруйнованого вокзалу. Навколо дзижчали кулі, надто хиткі були перекладини під ногами, але червоний прапор замайорів над вокзалом. Він кликав бійців вперед. В цьому тяжкому бою втратили розвідники свого бойового командира.
Група воїнів розвідників була удостоєна високих нагород. Після звільнення Севастополя Канюка І.Г. потрапляє на Прибалтику. Призначений командиром роти. В бою отримує контузію і потрапляє до госпіталя. Одразу після лікування направляється в частину, визволяє м.Шауляй. Разом із своїм загоном прориває оборону ворога на північному рубежі. Погнали фашистів до Кенігсберга. Бої за Кінексберг, Прибалтику. В Латвії – німецьке оточення, дванадцятикратна психічна атака, три доби без їжі і боєприпасів. Тільки міцна людина, мужня, відважна зможе витримати всі випробування «в ім’я миру на Землі». Однак, завдяки своїм рисам характеру, а ще воєнній кмітливості і неабиякому розуму загін наших воїнів зміг прорвати німецьке оточення.
Цей відважний чоловік дійшов до кінця війни. Переніс на собі усі тяготи фронтового життя, не один раз зазирав у очі смерті. Та все таки він вистояв, дійшов, переміг!!! Після війни був удостоєний почесного звання громадянина Севастополя. На знак вдячності севастопольці запропонували Івану Григоровичу переїхати до міста, де надавалася квартира, пільги. Але він відмовився, не захотів покидати рідне село. На запрошення неодноразово бував на День перемоги у Севастополі.
Більше шістдесяти років назад «зі сльозами на очах» відгриміли салюти Великої Перемоги 45-го. На грудях Канюки Івана Григоровича гордо тримаються такі заслужені нагороди: орден Червоної зірки за визволення Севастополя, орден ІІІ-го ступеня за визволення Прибалтики, медалі «За відвагу», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною».
Після війни Іван Григорович працював у колгоспі комбайнером. Як воював віддано так і працював. У 1951 році нагороджений за високі показники у зборі урожаю Орденом трудового Червоного Прапора. Жив, працював, як звичайна сільська людина. Та ні ж, все таки не звичайна. Помер Іван Григорович 17.09.1999 року. Похований на сільському кладовищі у Чкалове.
Давно немає серед живих Івана Григоровича. Та живе пам’ять про нього та його заслуги в серцях односельців. Про його життєвий фронтовий подвиг записано в історичній книзі «Пам’яті» музею Бойової і Трудової Слави Чкаловської школи.
Життєвий шлях сільського трудівника – героя Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років Канюки Івана Григоровича є прикладом для наслідування всім прийдешнім поколінням. Про нього пам’ять не зітліє.
Секретар Чкаловської сільської ради
Ірина Бабич
