Чкаловська громада

Запорізька область, Веселівський район

Доля під знаком ОST

Дата: 07.05.2020 16:25
Кількість переглядів: 180

 

Історія людства знає безліч воєн. Але дві з них за масштабами руйнувань і людських втрат не мають рівних. Це Перша та Друга світові війни. Обидві пов’язані із XX століттям, обидві прийшли із Німеччини. Для України Пер­ша світова війна стала братовбивчою, а Друга принесла горе і страждання, величезні людські та матеріальні втрати.

Дійсною трагедією для нашої країни стало вивезення людей, у першу чер­гу молоді, на роботу в Німеччину. Всього було відправлено до Німеччини 2400 тис. громадян України. Запорізька об­ласть належить до тих регіонів, звідки було вивезено найбільшу кількість людей, а саме – 174 тис. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хво­роб і травматизму. Частина остарбайтерів, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулася на Батьківщину після завершення війни.

Докотилася хвиля вербування в Рейх і до Веселівського району. За два ро­ки окупації, з 1941 по 1943рр., з району до Німеччини було вивезено 1286 юнаків і дівчат, із них 87 - з села Чкалове. 87 скалічених доль, чия юність пройшла у чужому краї.

Прикладом стійкості і трагізму є життя звичайної української жінки, на­шої землячки - Бригади (Крохмаль) Ольги Харитонівни.

Звістка про війну застала молоду дівчину, як і багатьох чкаловців, на колгоспній ниві. Мирну сільську працю перервала війна. Чоловіки із зброєю в руках пішли боронити Батьківщину, почалася евакуація техніки і колгоспної худоби. Селяни, які залишилися, збирали врожай, дбали про колгоспний інвентар, аж поки 18 вересня 1941 року до села не увірвалися німецькі солдати. З перших днів окупації місцеві мешканці відчули на собі, що таке «новий порядок». Фашисти розмістили у приміщенні школи комендатуру, до якої зобов’язали з'явитися всіх працездатних селян. На молодь влаштовували облави з метою відправки до Німеччини. Легальним способом уникнути вивезення було отримати медичну довідку про непридатність до праці. Люди вдавалися до витончених вигадок, аби тільки бути «невиліковно» хворими, іноді завдавали собі справді непоправних каліцтв. Усе йшло в хід, тільки б не їхати.

Спогади колишньої остарбайтерки Бригиди Ольги Харитоиівии, мешканки с. Чкалове Веселівського району: «У селі молодь набирали п ’ять разів. Але мені чотири рази вдалося уникнути облави. Перший раз я заховалася у сусідів в пір’ї і подушках. І так пролежала кілька днів. Наступного разу порізала собі вени на руках. Втретє - порізала ноги лезом і натерла господарським милом. Ноги пухли, із ран цибеніла кров. Коли прийшла до комендатури, комісія мені сказала, що я заразна і можу заразити інших. Перед четвертою облавою я втекла до своєї тітки у село Верби (Херсонська область). Пробула у неї десять днів і повернулася додому. Із нашого села вивезли майже всіх парубків і дівчат. Жменька людей, яка залишилася, працювала в полі під наглядом поліцаїв. 5 вересня 1943р. я з дівчатами молотила жито, коли до нас під 'їхав комендант і наказав сідати в гарби. Замазаних і немитих, мене і ще чотирьох дівчат, відвезли до комендатури. Я просилася додому зайти, щоб перевдягатися, мене відпустили. Дома нікого не було, всі працювали у колгоспі. Залишила записку і пішла. О 17-ій годині відправили нас у селище Веселе. Зранку прийшли наші матері, принесли одяг, харчі. Прощання було довгим, всі плакали, тужили. Декого рідні бачили в останній раз».

Важливим етапом доставки робочої сили з окупованих територій в Рейх було транспортування. Як правило, із невеликих населених пунктів групу завербованих під охороною місцевих поліцаїв та жандармів супроводжували до районного центру або найближчої залізничної станції. Так і Ольгу Харитонівну разом з іншими дівчатами доправили гарбами до Кирилівки, посадили в потяг. Вагони без нар, без соломи. Доводилося сідати і лежати на підлозі, а до того ж вагони не були вичищені. Для справляння природних потреб - отвір у підлозі. Стояла нестерпна задуха, постійно мучила спрага (одне відро води на сотню людей у вагоні). Дехто не витримував, пробував тікати, але це було марною справою. Втікачів повертали, публічно катували, іноді розстрілювали, щоб іншим була наука.

Шанси на виживання в значній мірі залежали від того, куди робітник потрапив працювати: на державне виробництво, де умови праці й побуту були найгіршими, чи до сільського господарства, де було легше прохарчуватися. Робітники використовувалися переважно як підручна робоча сила на металургійних заводах та на підприємствах переробної і машинобудівної промисловості. З кожним днем визвольні війська наближалися до кордонів Німеччини, бомбардували основні промислові об’єкти країни. Коли були знищені всі заводи в Еслінгені, Ольгу разом із тисячею дівчат-остарбайтерок відвезли до Берліна. Тут вони працювали на заводі слюсарями. Починали роботу о 5-ій годині ранку, а пізно ввечері, о 20-ій годині, у супроводі наглядачів поверталися у табір для невільників із Сходу, в той час, коли французькі та бельгійські робітники мешкали на квартирах та в гуртожитках.

Харчувалися остарбайтери погано, у них був найменший продуктовий раціон порівняно з іншими іноземними робітниками. Щоденне меню складалося з ерзац-кави та шматка хліба від 250 г до 400 г (ранком, іноді ще й ввечері ) та літри «баланди з брюкви», яку навіть дуже голодній людині важко було їсти. До цього раціону раз на тиждень додався шматочок маргарину, цукру або сахарину. Ольга Харитонівна згадувала цей період свого життя, як час постійного недоїдання.

Поряд із постійним голодом ще одним джерелом страждань остарбайтерів стала нестача одягу та взуття. «Коли йшли з роботи, то було видно, що ми старці, порівнюючи з німцями, - так оцінює своє становище Ольга Харитонівна. - У гарні сукні нас одягали, коли фотографували. І ці фото ми надсилали своїм рідним, щоб вони думали, як добре нам у Німеччині живеться.»

Погані умови проживання, недостатнє харчування, важка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, розповсюдження різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів зафіксований найбільший відсоток (порівняно з іншими іноземцями) травматизму й смертності від інфекційних хвороб та виснаження.

« Як і інші дівчата з нашого заводу, я заробляла на місяць п ’ять марок. На ці гроші купляла конверти і писала рідним. Не дозволялося повідомляти батьків про наші муки тут, тому вони тільки здогадувалися, як нам живеться. Писали в листах вірші, складені дівчатами. Плачемо і пишемо. Так додому хотілося. Ми цю тугу у віршах виплакували». - згадувала Бригада О.Х.

На заключному етапі війни табір, в якому перебувала Ольга Харитонівна, не раз піддавався бомбардуванню авіації союзників. Одного ранку дівчата прокинулися в порожньому таборі - фашисти втекли від наступаючих англо- американських військ. Звільнені остарбайтерки пішли по селах шукати роботу, щоб якось прогодуватися.

25 листопада 1945р. Бригада О.Х. повернулася додому. Повернулася у своє село, а тут знову біда - голод. Доводилося їсти лободу, хліб із тирсою. У колгоспі працювали до виснаження. Роботи не боялася, за всяку бралася. Дуже образливо було, бо земляки скоса дивилися, хоча я і не добровільно поїхала до Німеччини (а були і такі), та все ж в очах односельців залишалася зрадницею. Там, на чужині, наслухалися образ. «Русіш швайн» - німці називали, і свої з ненавистю дивилися. Багато хто і не зізнавався, що у німців був.

Важкі випробування, знущання, голод та звірство фашистів не змогли здолати у колишніх остарбайтерів жагу до життя. Ольга Харитонівна присвятила себе вихованню дітей, онуків, правнуків. Працьовита і дбайлива господарка, любляча дружина, мати, бабуся й прабабуся. Біль в її серці жив до останніх її днів.

(Статтю підготовлено за матеріалом роботи – переможця обласного конкурсу «Твої герої, Запорізький край», керівник вчитель історії та права КЗ «Чкаловська ЗОШ І-ІІІ ступенів» Лариса Адамян)

 

Секретар сільської ради Ірина БАБИЧ


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора